Вы находитесь: » » ДЕМОКРАТИЧНІ ІЛЮЗІЇ АБО ІЛЮЗОРНА ДЕМОКРАТІЯ?
8-02-2011, 18:05, просмотров: 2208, Раздел: Публикации    
Слово «демократія» сьогодні стало настільки розхожим, що майже втратило свій первинний зміст. Воно наче перетворилося в ритуальний атрибут мови, який майже не несе смислового навантаження. На кшталт «будьте здорові» у відповідь на «а-пчхи» або «вибачте» перед «котра година?». Насправді, складно всерйоз сприймати демократію, коли в любові до неї присягаються ті, що на ділі виявили себе як її люті вороги. Або демократію як порятунок від відповідальності явних злодіїв і хабарників у чиновницьких, суддівських, міліцейських кріслах. Побудували особняки ціною в мільйони доларів, але провина не доведена, тому, з огляду на демократію, їхні права порушувати не можна.

Проте, кожен громадянин з дитинства засвоїв: демократія –добре недемократія – погано. І, хоча далеко не кожен про цей предмет може сказати більше, чим «демократія – влада народу», але багато хто в один голос скаже: підступна влада відняла в нас демократію. Від того й усі лиха. А от коли встановиться демократія – тоді заживемо. Як у найбільш цивілізованих країнах.
Не станемо довго міркувати на тему, що є демократія. Нагадаємо лише крилатий вислів Черчилля: демократія -- погана форма правління, однак нічого кращого людство поки не вигадало.
Кращого дійсно не вигадало, однак гіршого й набагато гіршого – скільки завгодно. І до цього «набагато гіршого» належить використання демократії для її ж дискредитації й аж до повного знищення. Такі приклади й наведені на початку. А зневірений у демократії, «демос», тобто народ сам того не усвідомлюючи, поспішає віддати «кратію» у якісь сильні руки. Навіть не переконавшись, чи вони чисті. А якщо забруднені, -- то у чому саме? І от коли вже віддасть, тоді вже від демократії дійсно лишаються ріжки так ніжки. Досить приадати демократичний прихід до влади Гітлера, всенародну, тобто, демократичну підтримку Сталіна, Лукашенка, Путіна і його нинішнього «технічного» спадкоємця. Результат в усіх випадках для «демосу» жалюгідний – щорічне погіршення рівня і якості життя абсолютної його більшості. Але кого винуватии?

Задамося питанням, як же став можливий парадокс самознищення демократії, тобто знищення її демократичними ж засобами?
Відповідь буде хоча й неочікуваною, але досить простою та очевидною. Усе з того, що незнання деяких важливих особливостей психології й закономірностей розвитку суспільства породило в «демосу» три популярні ілюзії, які можна назвати демократичними. А те, що виникає на їхній основі, цілком можна назвати ілюзорною демократією. Ось ці ілюзії.

1. Ілюзія вільного ринку. Тобто впевненість у тому, що природній стан економіки -- це вільний ринок. Тому в хитросплетення взаємин між виробниками й споживачам товарів нікому, і тим більше державі втручатися не можна. І тоді стануть діяти закони вільної конкуренції, а виробники завалять споживачів усе більш дешевою продукцією.
2. Ілюзія вільного суспільства. Тобто того, що природнім станом вільного суспільства є демократія. Вільне суспільство, якщо в його життєдіяльність знов-таки ніхто втручатися не буде, стає усе вільнішим та демократичнішим.
3. Ілюзія мудрого народу. Тобто народ завжди правий і його не можна обдурити. А якщо вже народ щось вибрав, то це і є найкращий варіант. Тому що… народ завжди правий і його не можна обдурити.
Перші два гасла становлять основу так званої ліберальної ідеї -- яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу, вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом прогресу в суспільному житті. Третє – є філософським виправданням лібералізму та обґрунтуванням, чому вільне суспільство є кращим за монархізм, тоталітаризм, всевладдя церкви та інших форм керованого суспільства.
Напевно, нема сенсу розжовувати, чому ці три привабливі гасла так і залишилися Україні (та на більшості простору, заселеного людьми, вихованими у традиціях обмеження свободи) всього лише порожніми гаслами, А ліберальна ідея уже скоро перетворилася на ліберально-тоталітарну. Тобто, для меншість громадян стала жити та діяти за ліберальними принципами, а більшість була знов відкинута у тоталітарні часи.


Під заклинання про вільний ринок, умовою якого повинна була стати приватизація держвласності, майже вся держвласність була не приватизована, а розкрадена в збоченій формі й особливо великих розмірах. І вільного ринку вже не залишилося навіть на базарах. Під гаслами вільного суспільства була забезпечена тільки воля красти й хабарничати в тих самих формах і розмірах. А також воля для демократично обраних слуг народу затикати роти своїм «мудрим» виборцям, коли вони раптом прозрівають. А прозрівши, починають заявляти, що народ, обравши собі таких слуг був неправий і що йому, народу, як і окремій людині, властиво помилятися. Недаремно ж Україна стала європейським лідером щодо масового застосування арештів источник 1
Якщо порівняти народ з людиною, усе стає іще ясніше. Вільний ринок і воля суспільства – це повна свобода дій для людини. А ілюзія мудрого народу – віра в те, що залишена сама по собі, людина скористається своєю повною волею винятково на благо, буде регулярно робити зарядку, не зіп'ється, не стане злочинцем… Тільки от чи всі здатні виправдати таку довіру?
Отож, у державах, визнаних світовою спільнотою взірцями демократії, уже давно усвідомлена ілюзорність ліберальної ідеї у «чистому» вигляді, тобто, того, що демократія, як і вільний ринок, будуть само підтримуватися. Не будуть, якщо до цього не прикласти зусиль. І ліберальна ідея зазнала якщо не поразки, то докорінної трансформації – загальновизнано, що цінності економічного лібералізма суперечать цінностям соціального та культурного лібералізма. А інтереси особи протистоять інтересам економіки не менш ніж інтереси особи протистоять інтересам влади у регульованих суспільствах. І з цим треба щось робити.
Отже, виходить, що і вільний ринок і демократія – це ідеали, цілі, до яких потрібно прагнути, за які потрібно боротися й потім захищати одні від інших. Для цього в них передбачені спеціальні інструменти – закони, програми, доктрини. Такі інструменти захисту свободи й демократії застосовуються не тільки на своїй території, де встановлено раціональний баланс влад та інтересів. Наприклад, США надають деяким країнам статус держав з ринковою економікою, що означає режим сприяння в торгівлі. Ті ж США і європейські держави ретельно відслідковують порушення демократії де-небудь у Білорусії, Гондурасі або в Україні, висловлюючи із цього приводу стурбованість, хоча, за великим рахунком, чи потрібні вони Штатам. А, влада, що порушує або руйнує демократію, у відповідь висловлює обурення, звичайно ж, від імені всього народу та апелюючи до демократичних принципів. Народ же сам захотів собі такої влади, щоб ним правили диктатори й олігархи. Народ же сам захотів і обрав інфляцію, зниження якості життя. Він же свідомий і розуміє, що його, народу, розвелося занадто багато, а тому біднякам і старим слід скоріше вимерти, а на цьому фоні збільшити армію чиновників
смотри здесь . Цей народ сам вибрав собі таку владу. Тому що мудрий і знає, що його найбільше влаштовує. І скоро погодитися віддавати своє житло та переїздити у богадільні, керовані донькою демократично обраного київського мера Черновецького источник 2 або ті, що пропонує донецький Близнюка источник 3 Когось в Україні це не влаштовує – будь-ласка до буцегарні. А за кордоном -- то хай там шумлять – нам то не страшно.
От так і спрацьовують демократичні ілюзії: спочатку створюються передумови для всіляких свобод -- економічних, політичних і всіх інших – і ніякого контролю. Теоретично ними може скористатися кожний, оскільки задекларована загальна рівність. Але, оскільки контролю немає, то в першу чергу скористаються ті, хто створить бойові угрупування й шахрайські структури, хто встигне захопити фактичну владу й з її допомогою накопичить капітали. І от тепер, скориставшись рівністю можливостей для створення нерівності вони зроблять усе, аби цю нерівність закріпити й поглибити. Отже, з цього моменту загальна рівність переходить у загальну нерівність. Нерівність у доходах, у можливостях, нерівність перед законом. І яка тепер конкуренція, який вільний ринок, який вже поділений серед кількох хазяїв? Прав той, у кого більше прав. І, зрештою все обертається як в антиутопії Дж.Орвелла «1984»: свобода – це рабство. А більшості народу, яку складає не середній, а бідний клас, знову немає чого втрачати, окрім своїх оков.
Тепер стає зрозуміло, що причиною такого сумного результату стала шалена віра в демократичні ілюзії (як противагу керованому суспільству) -- з боку миролюбної більшості й настільки ж шалене бажання пристосувати їх особисто для себе -- з боку агресивної й цілеспрямованої меншостей.
Який же вихід? Невже ані свобода, ані віра в мудрість народу не потрібні?
Тут знову варто звернутися до аналогії з свободою для окремої особистості. Повинні чи існувати границі цієї свободи і де вони проходять? Так, існують. Будь-яке найбільш вільне й демократичне суспільство неодмінно обмежує свободу особи на самогубство, заподіяння шкоди собі й навколишнім. Коли прагнення свободи наближається до цих границь – автоматично включаються інструменти протидії. Наприклад, наркоман або потенційний самогубець примусово стає пацієнтом психіатра. А злочинець – обвинувачуваним. А усі інші, «нормальні» мають можливість реалізувати можливості, щоб заробити власним талантом або руками. Як, наприклад, син емігрантів з Буковини Стівен Возняк, засновник корпорації «Apple», що зібрав свій перший комп'ютер, у гаражі, як син емігрантів з Києва Абрахам Маслоу, що став класиком психології й соціології… Їм такі можливості подарувало суспільство, яке є дійсно вільним і демократичним. А різниця між доходами найбагатшої меншості та середньої більшості не такі разючи як на пострадянському просторі, адже більшість складає не бідний клас, а середній клас, який не має оков і якому є що втрачати.
Отож, щоб демократичні ілюзії перестали бути ілюзіями, а демократія не була ілюзорною, у суспільстві повинні діяти інструменти контролю, які не дадуть знищити волю й демократію за допомогою самої ж волі й демократії. Тобто, суспільство має бути частково регульованим. Але хто ж зможе гарантувати такі інструменти? Тут можна обмежитися простою «риторичною» відповіддю: народ, кожен з нас. Але на те вона і риторична, що залишається простою декларацією. Є і дещо складніша відповідь: потрібна сильна, а не роздроблена й підгодована опозиція, яка постійно «дихає в потилицю» діючої влади й у будь-який момент може помінятися з нею ролями. Однак це саме та відповідь, яка породжує всі нові питання. Наприклад, як обмежити ту свободу, яку узурпувала собі влада для боротьби з опозицією. Які механізми примусять владу поділитися з народом своєю необмеженою свободою? Як розумно перерозподілити суспільні доходи, аби утворювався реальний середній клас.

Над цим і треба працювати перш за все опозиції, яка сьогодні, на жаль, усе більше опускається до рівня школярів, з’ясовуючи міжособистісні стосунки замість системної роботи. Річ у тім, що нинішня опозиція так само, як і влада, запам’ятовується лише епізодичними зовнішніми ефектами: там помітингували, там зробили гучну заяву, там потрапили до скандалу. У той час не простежується ніякої системної роботи. Немає навіть чітко сформульованих цілей окрім риторичної: «геть злочинну владу». У «злочинної влади» за душею також немає нічого, окрім декларацій оптимізувати, поліпшити, побороти. Але, на відміну від опозиції, у неї в руках усі ресурси, у тому числі поліцейський кийок. Але, погодьтеся, пуста декларація, підкріплена кийком виглядає хоч і менш демократично, але переконливіше.

Петро Матвієнко
Добавил: admin
Похожие публикации:
Оставлено комментариев: 0
Информация
Комментировать статьи на сайте возможно только в течении 180 дней со дня публикации.


© 2010-2014 Народная Правда. Все права защищены.
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на narodnapravda.org обязательна.